Робота присвячена аналізу головних функцій мови як світо- й людинотворчого духовного феномена. Мова розглядається також як виразник і головний засіб індивідуалізації та соціалізації людини, духовної природи світу, як фактор становлення народу, як знакова й значуща система відображення духовно-практичної взаємодії людини і народу.

Для характеристики специфічних особливостей культури українського народу обрано погляд на християнство як на філософсько-філологічне вчення. Показано, що любов до мудрості тотожна любові до слова як її виразника. Цю сутність християнства адекватно втілено в ментальності українців як найбільших охоронців рідного слова і рідної землі, як умов збереження власної самоідентичності. Зроблено висновок, що історія обрала землю України та її народ для випробування істинності біблійного застереження щодо необхідності творити "душу живу по роду її" та вирощувати плоди, "в яких насіння їх за родом їх на землі".